Кого називають корифеями українського професійного театру?

Кого називають корифеями українського професійного театру?

Театр корифеїв, який постав на українських теренах вагомо, професійно й зримо,  -  це унікальне явище в історії світового сценічного мистецтва. Слово корифей прийшло у нашу мову з античних часів. У грецькому театрі корифеєм називався заспівувач у хорі. На українському ґрунті це слово набуло дещо іншого лексичного відтінку і вживалося в значенні «перший». Сини й дочки України, передусім брати Тобілевичі: Іван Карпенко-Карий (1845 - 1907), Микола Садовський (1856 - 1933) та Панас Саксаганський (1859 - 1940), створили спочатку аматорські, а згодом - професійні театральні трупи й зробили сцену підмостками морального й патріотичного виховання широких верств народу. Усі вони - драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи - стали одними з перших українських професійних театральних діячів, які створили те, що нині метафорично іменують «театром українських корифеїв».  Маємо феноменальний випадок в історії світової культури, коли, жертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючи кар'єрою, здоров'ям, а деколи й свободою, театральні діячі зводили храм мистецтва, що гарантував нації зрілість і рівність у культурних здобутках серед європейських народів.

       Ті, кого називають корифеями українського театру, маючи дворянське походження і неабиякі інтелектуальні здібності, могли б у славі й розкоші працювати артистами Імператорського театру, вибравши життя в столиці. Та ці талановиті люди обрали шлях служіння рідному народові, становлення й розвитку національного театру. Всупереч обставинам, ніхто з них не зрадив своїх ідеалів, не похитнувся в рішенні утверджувати українське мистецтво, незважаючи на злидні, переслідування й життєві випробування. Вони присвятили своє життя і натхнення театрові, який потрібен був рідному народові.

           У 1882 році Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка згодом дістала назву театру корифеїв. Для діяльності трупи вкрай необхідними були великі кошти й належна реорганізація. Продавши свій маєток, Михайло Старицький збільшив кількість акторів трупи, підвищив їм зарплатню, подвоїв хор, створив оркестр, запросив для роботи в театрі талановитих художників-декораторів. До акторського складу увійшли справжні самородки, якими міг би пишатися навіть столичний театр.

          Високий професіоналізм театру корифеїв засвідчувала насамперед постійна потреба виставляти не просто соціально-побутові п'єски і водевілі, а й складні музичні драми, опери, оперети, що вимагали неабиякої майстерності й наявності оперних солістів. Ролі-партії в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», опереті «Енеїда» Миколи Лисенка, в операх «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Катерина» Миколи Аркаса, «Роксолана» Дениса Січинського потребували професійної постановки голосу виконавців і неабияких природних вокальних даних. Однак і цей рубіж було успішно взято.

Засновники театру корифеїв були не лише національно свідомими й жертовними людьми, а й добрими знавцями своєї справи, які вміли і не боялися давати відповідь на злободенні питання доби. 

Презентація "Театр корифеїв —перший професійний український театр"